Дитинство — це час, коли все ще попереду і все можливе. Звичайно, у цьому віці людина ще не обтяжена численними обов'язками та клопотами, тому вона може вільно розвиватися у процесі гри, багато часу присвячувати задоволенню своєї допитливості. Відсутність життєвого досвіду та тягаря спогадів, забобонів і стереотипів визначають не лише гостроту сприйняття дійсності, а й його безпосередність, максимальну зосередженість на предметі сприйняття.  

Дитинство — початок життя, приблизно перші його десять років, де все відбувається і робиться вперше: перша усмішка, перший крок, перші іграшки, перші книжки, перші радощі та прикрощі. Перші і, можливо, саме тому найяскравіші та пам'ятні. Багато дитячих вражень зберігаються у пам'яті на все життя.

Для багатьох людей безтурботне дитинство залишається кращою порою. Тому, навіть ставши дорослими, вони подумки знову і знову повертаються у країну свого дитинства, щоб хоч на деякий час відволіктися від повсякденних клопотів дорослого життя.

Часто чуєш: «Якби знову стати дитиною». Майже всі хочуть повернутися хоч на мить у безхмарну і безтурботну пору, коли можна було цілими днями ганятися за метеликами, пускати мильні бульбашки з балкона й газетні кораблики весняними калюжами, годинами розглядати яскраві картинки у великих книгах...

Зі спогадів:  "Згадуючи про дитинство, перед очима постає моя школа: маленький, біленький чепурненький будиночок, який зовні майже зовсім не відрізнявся від інших будинків, де жили односельчани. І лише вивіска "Школа", виписана красивими літерами, надавала йому поважного статусу, викликала до себе шанобливого ставлення, приємного трепету десь у середині дитячої душі. Чисте, прибране подвір'я, спортивний майданчик. І садок: пишний, розкішний садок. Ми, малі, збиралися юрбами, гралися, просто розмовляли, сидячи під кронами фруктових дерев. Перша вчителька Раїса Іванівна зуміла прищепити любов до нього. Ми доглядали садок:навесні підбілювали дерева, обкопували, виносили старе, зламане гілля і раділи, коли він зацвітав. Пам'ятаю, як кортіло перших пуп'янків-плодів, та "зелень" ніхто не смів зривати. І ось цей радісний день... Літо у розпалі.... Ми усі збираємось у нашому садочку та збираємо урожай: вишні, сливи, абрикоси, яблука ранніх сортів, смородину, малину.

Це справжнє Свято радості, свято безтурботного дитинства".

     Так, дитинство — це прекрасна пора, але минає воно дуже непомітно. Як сон... Життя тече плавно, без поштовхів і різких заворотів. Тебе люблять, плекають, часом лають, але теж люблячи.

 Зі спогадів:    "Я в дитинстві мріяла стати лікарем,  проте страшенно боялась жаб. Якось мені сказали, що навчаючись у   медінституті, їх треба буде оперувати. Від мрії стати лікарем довелось відмовитись... Із свого дитинства пам'ятаю: зима, я з ровесниками ковзалися на річці, перестрибували через струмок, що замерз. Послизнулась, впала у струмок, набрала повні валянки води. Щоб мама не сварила, ми вирішили розпалити багаття і висушити валянки. Я боса бігала навколо вогню, надіті на верболозі валянки друзі над багаттям по черзі сушили. Все таємне стає явним: мій брат розповів про все мамі. Велика лоза у маминих руках швидко "довела " мене додому. Вдома ще дісталось мокрими валянками та онучами. Далі було лікування: ноги розтерли спиртом та вклали у ліжко.

Як тоді було тепло!"

В дитинстві, мабуть, кожна людина хотіла вже швидше подорослішати, спробувати весь смак життя без всіляких там заборон батьків. Але зараз в думці лише мрія про повернення назад, туди, де улюблена бабуся зі смачним пирогом, найкраща подруга з новою іграшкою, туди, де світ лише в яскравих тонах, в посмішках та мріях!

     Але все коли-небудь закінчується, однак закінчення дитинства зовсім не означає втрату мрії. Якщо вона є, у людини завжди знайдеться місце для часточки дитинства, яку вона буде носити з собою в душі.

Стоїть у ружах золота колиска

 

Стоїть у ружах золота колиска.

Блакитні вії хата підніма.

Світ незбагненний

здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

і ще ніяк нічого ще не звуть.

І хмари, не прив'язані до слова,

от просто так -

пливуть собі й пливуть.

Ще кожен пальчик

сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів нема. Поезія вже є.

                                              Ліна Костенко

 

«…Прилетит вдруг волшебник в голубом вертолёте

И бесплатно покажет кино.

С Днем Рожденья поздравит и конечно оставит

Мне в подарок 500 эскимо…»

 

Це ж була не просто пісня, а мрія! І раділи, і співали, і вірили їй. А зараз і вірим в інше, і пісні інші, все інше!

 

А мрії? Пам’ятаєте свої дитячі мрії?

Зі спогадів:   "Мої мрії були пов'язані із прагненням приносити радість людям. Вважаю: добро народжується із добра, посмішки, взаєморозуміння. Мріяла жити у затишній сільській хатинці. Усе здійснилося. Не розчарувалася із часом. Життя прекрасне. Намагаюся робити буденне святковим, невдачі долати працею".

Люблю поезію, музику"

 Щастя - це коли мрії збуваються. А мрії народжуються ще в дитинстві! Дитячі мрії... Які вони різні... Дерев'яна дощечка, крейда, ганчірка, а ще - гра на баяні і вся вулиця дітей-учнів.

Ось так можна змалювати дитячу мрію, яка згодом переросла у реальність.

Професія вчителя - це безумовно поклик душі, це в першу чергу - бажання і терпіння, а згодом радість і задоволення від результатів своєї роботи і ... просто щастя...  

                                                                                                        Козачок Т.Д., вчитель початкових класів

Часто у дитинстві ми мріяли про незвідані світи,

і на власному транспорті чи навіть на "четвереньках" пускались у далекі мандри.

Тоді для нас, малеч, усе навколо здавалось таким загадково казковим:

Наші допитливі оченята не пропускали жодної дрібнички. Невтомним ручкам до усього було діло. А батьки так і не змогли знайти "суперкнопку", яка хоч на мить могла б зупинити нас невгамовних:

 

Як гарно стрибати босоніж в калюжах

Як гарно гуляти по полю в грозу,

Любити веселки, ромашки, комашки.

Як гарно цікавитись всім! Наяву.

 

Боятися блискавок чи літнього грому,

Тулитися мамі до теплих грудей.

Як добре, коли чекають удома

І тішаться світлом із твоїх очей.

 

Дитинство багате тим світлом, любов'ю,

Безмежністю днів, піклуванням батьків,

Солодом віри у забобони

І смаком бабусі пісних пампухів.

 

 

 

 

 Зі спогадів:   "Моє дитинство - купа щастя, часу, безтурботного життя і свободи. В моїх спогадах цей період асоціюється із яскравим, сонячним літнім днем, високим небом і нездійсненною мрією стати кіноактрисою".

Зовсім скоро ти дорослішаєш, вірніше починаєш. І ті незвідані та незрозумілі далі стають ближчими й кожен спускається з небес на Землю. І всі ті сходи та заходи сонця; безхмарне блакитне чи біленьке від хмаринок небо; пісня кожного листочка, який дуетом із вітром співає під час зливи; всі океани, моря, острови чи місця, де ти бував: плавав чи так просто прогулювався; а може твоя улюблена яблуня, яка з кожним роком ставала все міцнішою та такою дорогою для тебе - вже не те, що було раніше. З кожним роком воно змінюється, як твій внутрішній світ, як твоя душа, як ти сам…

 

Ми ніколи не нудьгували, кожен наступний день був не схожим на попередній:

Зі спогадів:    "У дитячі роки я була "атаманом вулиці", для якого не було проблемою вилізти на найвище дерево, підтягнутися на турніку, пограти у футбол. А розбишакою була такою. що в 10 класі директор школи запитував хлопців, чи не б'ю я їх.

Крім "бойових дій" я захоплювалась читанням книг про війну, розвідників, а тому дитячою мрією було вступити до військового училища та стати прикордонником. Коли мрій про армію "спустились на землю", почала пробувати писати статті, повідомлення, вірші. Паралельно була загоновою вожатою, яку підшефні пам'ятають і сьогодні.

Після школи вибір став між журналістикою та педагогікою. Зупинилась на останньому, про що не шкодую. Коли виникає необхідність, за старою звичкою, можу "черканути кілька віршованих рядків" до газети".

Ніхто тоді ще й не чув про ПК, Інтернет, "В контакте".

Але у нас було стільки різних захоплень:

Зі спогадів:    "Дитинство - чудова, безтурботна пора. Поруч мама, тато, любима сестричка, друзі-однокласники. У кожного свої дитячі мрії та захоплення.

У дитинстві кожен з нас мав улюблену справу. Ми спостерігали та хотіли бути схожими на улюблених акторів чи співаків. 70 -80-ті роки - це розвиток кіноіндустрії. Мої ровесники всі захоплювались грою улюблених кіноакторів радянського та зарубіжного кіно, серед них була і я. Маю колекцію фото улюблених акторів, кінострічок, дитячих мультфільмів. Хто ж не мріяв стати кінозіркою?"

Зі спогадів:   "Улюбленими моїми заняттями були: моделювання одягу, зачісок для "Сінді", "Барбі". З друзями любили грати у ""Хованки", "Фарби", "Світлофор", "Доньки та матері". Змалку мріяла про різні професії. Хотіла бути перукарем,  продавцем в іграшковому магазині, пізніше - вчителько. Найбільше полюбляла вдягати плаття в горошок. Ще один секрет: найсмачнішою стравою у дитинстві вважала пельмені, що готували у кав'ярні "Барвінок".          

 Зі спогадів:  "Захоплення дитячих років були різноманітними: відвідувала музичну школу, потім гурток народних танців, гурток "Ляльковий театр" під керівництвом О.С.Фоміної. У вільний час грала у волейбол. А ще я цікавилася життям травин".

 

 

Трохи дитячого гумору.

Хлопчик заходить у магазин іграшок, протягає продавщиці банкноту з гри "Монополія" і говорить:
- Дайте мені, будь ласка, плюшевого тигра.
- Хлопчик, ці гроші несправжні.
- Так, адже і тигр теж несправжній!

**********

Продавець у магазині маленькому хлопчику:
- Ти дійсно упевнений, що тебе послали купити чотири кілограми цукерок і двісті грамів картоплі?

  Зі спогадів:   

"Найкращі спогади з дитинства: стара хата з великими сіньми, сніжні зими, велике подвір'я, поросле споришем, глиняні "копілки", які робив дітям гончар Даховнік дід Григорко.

Як усі діти, ми грали в "Хованки", на які збігалось кілька вулиць. А ще гра - "Штандер". Чули про таку?

Моїм хоббі були танці. А мріяла про пластмасові лижі. Пам'ятаю про вишукану страву  дитинства: скибка хліба з маслом, зверху - помідори (бутерброд). Улітку смакувала зеленими яблуками "Білого наливу", зеленим агрусом, ревенем (називали "барбарис")".

 

 

Кожна дитина від народження наділена талантами. А ми їх наполегливо розвивали:

 

        

Зі спогадів:  "Займалася народними та бальними танцями, вчилася грати на гітарі, любила вишивати, читати фантастику.

Мріяла стати лікарем і працювати з дітьми".

Чи знайомі вам ці народні артисти?

Вдивляйтеся пильніше.

 Зі спогадів:    "Дитинство... Моє крихітне, коротке, ніжне, незабутнє, м'якеньке, біленьке, безхмарне... просте дитинство. Рай, де ти плаваєш на білих хмаринках і любуєшся чимось незвіданим і не зрозумілим для тебе внизу. У ньому мандруєш по красивій стежці, ні про що не задумуючись, і мрієш лише про нову ляльку, красиві фломайстери чи про довгоочікувані канікули. Танці, музика, веселі свята - як в усіх дівчаток того часу.

І, як кожна дитина, мріяла про доросле життя: як то воно буде тоді добре: ні від кого не залежати, не мати жодних заборон, здійснювати усі свої великі бажання та маленькі забаганки.

На жаль, стежина, якою ми йдемо, не має зворотнього шляху. А так би ще хотілось зустрітись з тим, що залишилось позаду, побачити тих, чиї стежки пішли в інші світи, побути там, де тато і мама такі ще молоді і щасливі......... На жаль..."

Одного разу ти прокидаєшся і розумієш, що дитинство закінчилося, помахало тобі яскравим крилом уже із минулого і сховалося, полетіло до інших берегів, країн, далеко, звідкіля немає вороття. Маленькі хлопчики та дівчатка раптом перетворились на казкових принців та принцес.

 

Злетіли літа, мов пушинки з кульбаби,
Як вітром обірваний з яблуні цвіт.
Лиш в снах недитячих все мариться зваба –
За милим дитинством чкурнути услід.

 

Стежка дитинства
По стежці, що ми бігали в дитинстві,
промоклий сивий сніг поволі йде.
Лишає він під грушею гостинці
в надії, що за ними хтось прийде.
Та груша, що усіх нас пам’ятає,
просвітлено радіє, мов дитя.
Спинається на пальці, виглядає,
чи хто прийде з минулого життя.
Тупцює, розтирає мерзлі віти,
втішає серце спогадів теплом
про час, коли тут бавилися діти,
усе цвіло та радістю жило.
А зараз сивих споминів примара
приходить у зимові довгі сни,
зачепиться у косах біла хмара
і з грушею дрімає до весни.
Нас все немає… В клопотах щоденних
згубили стежку у забутий сад,
сховавши у куточках потаємних
грушок дитинства стиглий аромат.

                                                                                                                                                                                                    Леся Вознюк

Звичайно, дитячі мрії у багатьох із нас здійснилися. Адже у школі немає випадкових людей. Якщо такі сюди і потрапляють, то лишаються не на довго. Кожен крок нашого дитинства саме і був кроком у сьогодення:

Зі спогадів:   "Так як я виросла в сім"ї, де було два брати, то ігри були у нас суто хлопчачі. Завжди грала у футбол, навіть тоді, коли вже пішла до школи. Змалку у сім"ї нас привчали до роботи. Вільного часу багато не було. Крім підготовки до уроків треба було виконувати усю жіночу роботу:мити посуд, прибирати в хата, на подвір"ї, літній кухні, заготовляти корм (влітку, восени) для годування тварин. Завжди допомагала пасти корів та домашню птицю.

У старших класах була секретарем комсомольської організації школи. І кажуть, що непоганим, бо комсомольське життя в класах проходило цікаво. Неодноразово актив школи було нагороджено туристичними путівками по місцях бойової слави, містах-героях.

 

З книгою крокую в майбуття.

Це для мене вищих знань вершина,

І моєї долі, що немов стежина,

Книга є супутником життя.

 

Дехто вважає дитинство лише підготовкою до життя, забуваючи про те, що воно — теж життя і, можливо, найбільш інтенсивна та плідна його частина.

Але все коли-небудь закінчується, однак закінчення дитинства зовсім не означає втрату мрії. Якщо вона є, у людини завжди знайдеться місце для часточки дитинства, яку вона буде носити з собою в душі.

Щоб бути щасливим, зовсім не обов'язково повертатися до країни Дитинства. Досить зберігати в серці цю малюсіньку часточку минулого та сподіватися, що вона зігріє моє майбутнє життя й забарвить його в неймовірні й дивні кольори.

 

Сидорчук Н.В., автор проекту