Запрошуємо всіх на гімназійні посиденьки!!!  Давайте поспілкуємось...

Вітаю, дорога моя школо!
        Звертаюся саме у такій формі, бо коли згадую про свою маленьку Альма-матер, то перед очима постають вчителі, які протягом 11 років виховували і навчали мене, допомагали боротися зі стереотипами, комплексами і лінощами; привітні і завжди оперативні бібліотечні працівники; стомлені морально і фізично від нашої гіперактивності прибиральниці та мої однокласники, з якими ми гідно дійшли до фінішу, але на новому старті нашого життя розбрелися різними шляхами. Збиралася залишити своє повідомлення на сайті вже давно, та все ніяк не доходили руки (як кажуть творчі люди - не було натхнення...). Але сьогодні відчула, що прийшла пора це зробити. У мене немає жодних прохань, скарг чи ультиматумів, адже багато людей вважають, що просто так ніхто не звертається до адресата. Але я постараюся зламати таке хибне уявлення. Просто хочу сказати велике, щире і тепле ДЯКУЮ!!!
        Я закінчила школу у 2005 р. і з того часу у житті стільки всього відбулося... Різні події, люди, враження, перемоги і поразки - всього не перерахувати, не описати в мемуарах, а загалом і не має потреби цього робити. Пам'ять береже тільки те, що справді є дорогим і цінним. Отож, я ДЯКУЮ усім ВАМ за ті спогади і враження, які завжди гріють душу і у складний момент допомагають мобілізувати усі сили, зробити раціональний вибір та чітко визначити життєві пріоритети. Я не люблю хвалькуватих людей та й сама старюся не перегинати палицю у таких делікатних справах. Саме тому хочу у витонченій формі похвалити своїх шкільних наставників (але не себе!).
          Пригадую, коли прийшла на перший курс в "Острозьку академію", з першого дня у мене з'явився комплекс меншовартості. Тільки подумати - у групі самі випускники профільних ліцеїв, гімназій... А ми тоді ще були Любарською ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. То й подумала, що я буду тут робити, ото ж певно розумні вони усі, зі статусами, а я - з провінційної школи. І яка ж мені політологія, соціологія чи філософія світять! Але з-за звичайної парти я принесла з собою у ВУЗ витривалість, наполегливість та й зрештою гордість (а чим Любар гірший за Рівне, Луцьк чи Львів. Не мегаполіс, звичайно, але це ж не показник для того, щоб сформувати загальну оцінку про людину). Отак я почала з перших днів проводити весь вільний час у бібліотеці, комп'ютерній лабораторії (тоді ще ноутбук у студента був великою рідкістю) та методичному кабінеті кафедри політології. І сама здивувалася, коли ще на одному із перших занять завідувач кафедрою відзначив, що у мене закладена дуже добра база знань і поцікавився навчальним профілем моєї гімназії. Скромно відповіла, що я ж зі школи (який профіль! Всього потроху). А він так здивувався і резюмував, що то якась унікальна школа. А ще пам'ятаю як колись на парі з англійської мови практикант запитував усіх студентів, звідки ми приїхали і де навчалися. Я розповіла про себе, а він уточнив, чи знайомі ми з Наталею Похилюк (вони навчалися в одній групі).Отримав ствердну відповідь і підкреслив, що студенти з Любара мають таку підготовку з англійської мови, що з ними приємно мати справу (ми ж з Наташею у Лариси Степанівни черпали знання).
              Звичайно, ті всі події не були випадковими, бо вчителі заклали у мене стільки своїх зусиль, що настала пора на гідну віддачу. Саме завдяки ВАМ, мої дорогі, я є сама собою і такою, а не іншою. Я про всіх ВАС памятаю і однаково люблю та поважаю кожного свого Вчителя. Вибачте, що не заходжу до школи, бо вдома буваю рідко і весь час маю якісь справи. Але знайте, що то не змінює мого ставлення до ВАС. Лише з плином часу учень може оцінити ваш внесок у формування своєї особистості, тому не ображайтеся, що діти бувають невдячними і байдужими. Потім ми всі визнаємо свої помилки і часами картаємо себе, коли нічого вже змінити не можна. Повірте, що таке пережиаває 80% із випускників школи. У дорослому віці у нас зникають геть усі образи, стереотипи і оцінки. Ми стаємо самодостатніми і оцінюємо стосунки між учнем і вчителем на рівні партнерства і співробітництва.
От подумала - не вчилася б я у Любарській ЗОШ №1, якби тепер склалося моє життя? Усе було б по-іншому. А я того не хочу... Мені комфортно так, як є зараз. Добре, що у моєму мікрокосмі є дорогі для мене педагоги, які разом із найдорожчими на світі моїми батьками створили з мене Особистість (я далеко не геній, але пишаюся тим, що володію здатністю реагувати на зовнішні мотиватори і засвоювати від них тільки все добре і святе).
Окремо хочу висловити свою вдячність для Наталії Володимирівни Сидорчук. От пишу цього листа і дивуюся, звідки у цієї тендітної і ніжної жінки стільки оптимізму, креативності, доброти? Для мене Наталія Володимирівна - гідний приклад для наслідування! Вдячна долі, що 1 вересня багато років тому у двері 5-В зайшла саме вона. Ким би ми були, якби не Наталія Володимирівна... Вона у тісних і шумних шкільних коридорах для мене стала першою порадницею, помічницею і просто... вірною та надійною подругою.
Рідна школо, дякую мільйони разів за безтурботне і світле дитинство, окрилену і теплу юність та життєвий досвід! Пам'ятаю, люблю, переживаю, вболіваю, вірю!!!
З повагою,
випускниця 11-В (2005 р.) Ірина Чириця

16.05.2012

     Кожна людина прагне знайти справжнього друга. Я думаю, що справжній друг—це той, кому ти довіряєш, хто допоможе і підтримає, хто не зрадить.

   Друзів не може бути багато, бо хіба багатьом можна відкрити душу? Справжній друг завжди поряд тоді, коли тобі потрібна порада, підтримка. Із другом можна навіть просто посидіти мовчки, а потім піти з відчуттям, що це була твоя найкраща розмова.

   Справжній друг сприймає тебе таким, яким ти є. Але якщо він бачить у твоєму характері, у твоїй поведінці якісь недоліки, то  обов’язково про це скаже.

    У своїх друзях я ціную доброту, чесність, справедливість, відвертість. Іноді мені самій не вистачає цього.

   Я вірю, що мої друзі—справжні, і хочу побажати, щоб і у вас друзі були такими.  Якщо дружба міцна, то вона назавжди. ”Справжню дружбу і вогонь не спопелить,“— так кажуть люди.

   Цінуйте дружбу, шануйте своїх друзів, не зраджуйте, підтримуйте тоді, коли вони найбільше цього потребують,—і ви зрозумієте, що значить бути щасливою людиною.                

Матеріал готувала

 учасниця гуртка “Юні журналісти”

 учениця 11-А класу  Черній Дарина

05.03.2012

   Кожен із нас мріє мати справжнього друга, бо однією із потреб людини є необхідність спілкуватися. Але не завжди ми маємо час для цього, не завжди наш друг знаходиться поруч. Що ж тоді?

  Раніше у такій ситуації люди писали листи або через усе містечко поспішали до свого друга. Зараз усе змінилося, і, мабуть, саме тому в інтернеті з’явився сайт “Вконтакті“. Це улюблений сайт багатьох учнів нашої гімназії. А хто з вас задумувався над тим, чи правильно ми користуємося  цим сайтом?

   Перше, що робить більшість із нас,—просимося у друзі до усіх підряд. “Для чого?”— запитаєте ви. ”Хай будуть, так усі роблять”,—почуєте відповідь.

  А далі ми наповнюємо свою сторінку інформацією про себе (чим більше, тим краще), і дарма, що хтось чужий може використати цю інформацію проти нас.

   Наступне, що ми робимо, — це фотознімки. Хто ж із нас сьогодні не вміє фотографувати? Це у ті давні часи, коли наші батьки були школярами, на фотографа потрібно було вчитися. А зараз у кожного мобілка  з фотокамерою. Вмостився зручненько на улюбленому дивані—і фотосвітлин о-го-го скільки. ”А якість?”— запитаєте ви. А у відповідь:” Мені подобається.”

   Здається, все, сторінка вийшла на славу, як у всіх. І друзів  уже більше ста. А де ж справжнє задоволення від спілкування?  Правду кажуть люди, що “краще менше, але щоб справжні”, а ще—“по зовнішності зустрічають, просяться у друзі, а потім… чомусь мовчать”.

    То для чого ж сайт “Вконтакті”? Звичайно ж, він для спілкування, але справжнього. І я переконана, що його створили не для того, щоб ми просилися до когось у друзі, лише аби  подивитися фотознімки.

   Перегляньте свою сторінку, вас влаштовує усе, що там є? Якщо ні—то до праці!

                                                       Матеріал готувала

 учасниця гуртка ”Юні журналісти” 

учениця 11-А класу Сиротенко Юля

05.03.2012

Мосюра Максим Олександрович,

студент Національного університету "Одеська юридична Академія",

випускник школи 2009 року, класний керівник Будім Микола Миколайович.

"Випуск" - це слово знайоме нам із шкільних літ. Всі прагнуть швидше подорослішати і покинути школу... Але не все так просто. Зазвичай, кожному студенту дуже добре відомо про таке слово, як "ностальгія". Саме ця ностальгія за школою так довго супроводжує студентство, скільки воно реально існує.

Вийшовши із шкільного двору, вдихнувши повітря свободи, кожен собі думає: "ЯК ЖЕ ДОБРЕ". Але це почуття швидкоплинне, воно зникне мимохіть протягом літнього періоду і періоду поступання. Жоден учень ще не цінує того складного шляху, який він проходить протягом шкільного життя. Він навчається, терпить, радіє, галасує, висловлює свою думку... І цей перелік не тільки не повний, він ніколи таким і не буде.

Кожен студент так добре відчуває перелік тих обмежень, які створює ВУЗ для нього. Але найбільше обмеження - НАВЧАННЯ. Простота всього: треба постійно навчатися, особливо, якщо ви прагнете стати поряд із кращими студентами тої чи іншої групи. І вислів "из шкуры вон лезет" є дуже доречним, бо інколи на процес навчання йде стільки часу, що в шкільні роки про такі межі ніхто і не думав.

Один епізод із студентського життя: ... студент від тяжкого робочого дня лягає спати. Він ще не все вивчив, що було потрібно... Він не повністю підготувався до робочого дня, який, нажаль, незабаром прийде. ... П'ята година ранку, він накінець-то "вільний", хоча не повністю готовий, але вільний... Студент заснув, але от воно зло - через 2 години вставати на навчання. Не готовий, не виспаний, ну точно не ситий студент, як зомбі, йде на навчання. Очі його втомлені, мозок говорить: "Ну поспи ще трішки"... Але студент працює... Працює невпинно... І лише два дні, коли можна поспати - субота і неділя - два дні, як мало - але вистачає...

Але такий епізод є лише для тих, хто погано вчився в школі, хто думав, що це "просто так", хто не прагнув до знань і не вміє їх систематизувати. Той, хто навчався в школі, або хоча б прагнув до цього, той міг систематизавати знання, створити просту схему для навчання. Такі предмети, як українська мова, математика, історія України, інформатика... та чимало інших нам відомі зі школи, але й в ВУЗах вони теж є, вони вивчаються. І така маленька підказка: хто вчив це в школі, той просто перегортає сторінки пам'яті і всього лиш дописує туди маленькі нотатки (а інколи і великі), але, загалом, це менший об'єм роботи.

Всім відомий вислів: "Вчитись, вчитись і ще раз вчитись краще, ніж працювати, працювати і ще раз працювати"...

Тому удачі вам у навчальному процесі!!!