 |
| 06 травня 2014 р. |
 |
 |
 |
Сила гімназії - у її вчителях, слава - в учнях!!! |
             |
Кімната-музей бойової Слави, яку ми створили силами учнів та вчителів у гімназії, - це данина вдячності тим, хто боровся в ім'я життя і щастя Батьківщини, в ім'я врятування від фашистського рабства народів Європи. Це данина вдячності і глибокої поваги тим, хто кував Перемогу у тилу. Безсмертним є подвиг тих, хто боровся і переміг фашизм. Це подвиг житиме у віках. Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів: Солдатські портрети На вишитих крилах пливуть... І доки є пам'ять в людей І живуть матері, До тих пір сини, Що спіткнулись об кулі, живуть. |
|
|
Музей бойової Слави |
||
|
|
||
|
Велика Вітчизняна війна принесла страждання, сльози, сирітство, голод і невимовну тугу матерів. Лише в Україні фашисти розстріляли та замучили більше 4 мільйонів радянських громадян. У житомирській області гітлерівські нелюди розстріляли і повісили 170557 мирних громадян та 78595 військовополонених. Щоб приховати свої злочини, фашисти спалили 20 тис. трупів військовополонених. Методами жорстокого терору і насильства з України було вивезено понад 2 млн. радянських громадян, в тому числі з житомирської області 75535 чоловік, з них 50 тисяч юнаків і дівчат і 900 дітей віком до 16 років.
Німецькі фашисти грабували і знущалися з нашого народу. Збитки, завдані громадянам Житомирської області за весь період окупації становлять 6898395 тис. крб. Гітлерівські варвари руйнували заклади культури, оскверняли наші святині, намагались перетворити наших людей на рабів. Із світанком 22 червня 1941 року регулярні війська німецької армії атакували наші прикордонні частини на фронті від Балтійського до Чорного моря. На початку липня 1941 року Любар опинився в смузі бойових дій Південно-Західного фронту.
Ми розшукали тих, хто командував при обороні Любара в липні 1941 року. Це командуючий 6 армією генерал-майор М.П.Іванов. Під його керівництвом йшли запеклі бої за Остропіль, Любар, так, що фашисти на початку липня змушені були кинути додаткові сили танків і мотопіхоти. 5 днів частини 6-ї армії під керівництвом генерал-лейтенанта І.М.Музиченка стримували натиск гітлерівських військ. Однак, незважаючи на героїчний опір радянських військ, ворог, який мав велику перевагу в техніці, просувався в глиб країни. 7 липня 1941 року німецькі загарбники окупували Любар. |
||
|
Окупанти почали криваві репресії проти активістів, знищили все єврейське населення. Протягом 15-20 липня було вбито та замордовано до 3 тисяч чоловік. З перших днів окупації радянські люди піднялися на боротьбу проти ворога. У жовтні 1941 року в Любарі створено підпільний райком партії, який очолив Марушко В.С., політрук Червоної Армії. Підпільники збирали зброю, встановили зв'язки з іншими партизанськими загонами. Активними зв'язковими були наші земляки, які загинули за Батьківщину, із більше 600 чоловік. Їх імена зібрані в окремі списки, спогади про них описані дітьми та внуками. Ці матеріали зберігаються в кімнаті-музеї.
Із могил встають легіони бійців, Закатованих, вбитих фашистом, Вічно юних, живих (не зітлілих мерців), Чистих совістю, серцем пречистих. Тих, що стали на смерть у нерівнім бою У контузіях, в ранах, у крові. Хай же з роду у рід в нашім ріднім краю Квітне слава у їхньому слові: "Ми за мир на землі заплатили життям За Вітчизну, за щастя народу, Завойоване нами несіть в майбуття, Коли треба - умріть за свободу!"
|
Любарське підпілля.
Марушко Василь Семенович
М.Я. Завгородня (Мосюра)
З перших днів окупації жителі піднялися на боротьбу проти ворога. В жовтні 1941 року у Любарі було створено підпільний комітет. Очолив його уродженець Любара В.С.Марушко. До складу підпільного комітету увійшли Науменко С.К., Жук С.І., Соколов М.С. та інші. Створений комітет спрямував діяльність підпільних груп у Любарі, почав створювати групи в селах. Члени комітетів збирали зброю і готували базу для партизанського загону, підпільники встановили зв’язок з обласним підпільним комітетом КП (б)У. Лікар СоколовС.О., інші працівники лікарні свідомо «бракували» здорових чоловіків, яких окупаційні власті збиралися примусово вивозити до Німеччини, чим створювали майбутній резерв для Червоної Армії. Фонди колишнього партархіву Житомирського обкому КПУ говорять про те, що влітку 1943 року партизани, під керівництвом Ю.К.Тімірова, роззброїли у Любарі жандармерію. У вересні того ж року група В.К.Сови разом з партизанами загону ім. Кутузова розгромили німецькі установи. Для партизанських загонів, які базувалися в лісових масивах Дзержинського та Баранівського районів, С.І.Жук та С.К.Науменко через голову споживспілки І.Х.Файдора направляли цукор, сіль, сірники та інші товари. Колгоспник А.М.Кузьмінський разом із синами зібрав та передав партизанам кулемет, 54 гвинтівки, 16 гранат, 4500 патронів. Так, Л.К.Рак, яка працювала перекладачкою у комендатурі, забезпечувала їх німецькими паспортами, перепусками, посвідченнями, що давали можливість вільно пересуватись по території району і за його межами. Знищуючи донесення на радянських людей, що надходили до комендатури від зрадників, вони зберегла життя близько 20 патріотам, врятувала від фашистської каторги понад 200 юнаків і дівчат. Працівники лікарні Г.С. Поліщук та Є.М. Стець передавали партизанам медикаменти, хірургічні інструменти. Особливе місце серед підпільників займає Марія Яківна Завгородня (Мосюра), яка працювала рецептарем аптеки. Аптека нерідко була місцем збору підпільників. Марія Яківна постачала підпільників, а через них партизан, медикаментами перев’язочним матеріалом. І В.С.Марушку, і М.Я.Завгородній судилася трагічна доля. Василь Семенович був заарештований у травні 1942 року і закінчив свій мученицький шлях на землі у катівнях шепетівського гестапо (сам факт, що він був страчений не у Любарі, а вивезений для слідства і допитів у Шепетівку, свідчить про серйозність діяльності Любарського підпільного комітету, певну стурбованість німецьких властей). Марія Яківна ж після катувань була повішена поліцаями у Любарській тюрмі у вересні 1942 року. Відсутність масових арештів по Любару після про валу та арешту В.С.Марушка та М.Я.Завгородньої дають підстави твердити, що ці люди були чесними і чистими до кінця. |
|
|
8 липня 1941року, обороняючи небо над Любаром, в боях з ненависним ворогом загинув екіпаж літака 8-го дальнобомбардувального полку 22-ї дивізії. Повітряні стрілки вже втратили майже весь боєзапас і, коли несподівано налетіли фашистські винищувачі, стався нерівний короткий бій. Це було над урочищем Піщане. Весь екіпаж в цьому бою загинув. І більш як через 30 років під час проведення меліоративних робіт було знайдено останки членів екіпажу, а також партквиток на ім'я Гриневича Єгора Мартиновича, бортовий журнал радиста. Члени екіпажу: пілот старшина Калінін Георгій Якович, штурман лейтенант Гриневич Єгор Мартинович, стрілок-радист молодший сержант Віктор Васильович Мітягін і повітряний стрілок молодший лейтенант Сергій Іванович Герусов. |
||
|
|
У січні - березні 1944 року на території Любарщини точилися жорстокі бої. За визволення Любара загинуло 346 солдатів та офіцерів. Їх імена ми розшукали і вони розміщені на окремому стенді в кімнаті-музеї. Не повернулися вони додому, навічно лишилися в Любарській землі. Але ще й досі їх чекають матері, вдови, дорослі нині діти, внуки. вони пишуть нам, розшукують могили чоловіків, батьків, дідів. |
|
|
ВОНИ ВИЗВОЛЯЛИ НАШЕ МІСТЕЧКО |
||
Воїни 4-го гвардійського танкового Кантемирівського ордена Леніна Червонопрапорного корпусу першими вступили в Любар в січні 1944 року. Командир корпусу Полубояров закінчив війну генерал-лейтенантом танкових військ і Героєм Радянського Союзу. Формування корпусу почалось в Московському воєнному окрузі, а закінчилося 26 червня 1942 року під Воронежем. Цей день вважається днем народження 4-ї гвардійської танкової Кантемирівської ордена Леніна Червонопрапорної дивізії. Своє бойове хрещення ця дивізія одержала влітку 1942 року в боях на Курській землі. Потім корпус брав участь в боях на Волзі, в донецьких степах. Кантемирівці звільняли Україну, Польшу, Чехословаччину і Східну Німеччину.
За період війни більше 20 тисяч гвардійців-кантемирівців нагороджені різними урядовими нагородами, 32 воїни одержали звання Героя Радянського Союзу, а 4 кантемирівці стали кавалерами орденів Слави 3-х ступенів. |
||
|
ЖІНОЧА ДОЛЯ ФРОНТОВА |
||
|
Пильгун-Шишаєва Євгенія Семенівна вступила в діючу армію в 1942 році після визволення Підмосков'я від фашистів. Служила в 24 дорожньому загоні інженерних військ; визволяла Білорусію, Вільнюс, Каунас, Кенігсберг, завершила війну в Забайкаллі після війни з Японією. Нагороджена урядовими нагородами. Киянець Поліна Григорівна народилась в с.Юрівка. До війни працювала в Любарській райлікарні. З перших воєнних днів - на фронті. За мужність ті відвагу нагороджена орденом Бойового Червоного Прапора. Загинула в 1944 році в чині лейтенанта медицинської служби, визволяючи Переяслав Хмельницький. Медсестра, що бійцю не дозволить вмирати, Через бій, через біль, по землі, по воді, - Ти не просто в той час врятувала солдата, - Ти мені татуся врятувала тоді. То не хмари були, а скривавлена вата, Не сніги, а розірвані чорні бинти, Ти не просто тоді врятувала солдата, А вернула в життя будівничого ти. Нахилившись над тихим пораненим братом, Скільки ти віддала йому сліз і тепла! Ти не просто в той час врятувала солдата, Ти кохання чиєсь на землі зберегла! |
||
|
ВІДГОМІН АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ |
||
|
У війни свої болі й свої будні... Вона не тільки страшна, жорстока, кривава, вона ще нудна та одноманітна. Запам'ятвується нудне, страхітливе завивання вітру в маскувальній сітці, сумний степ за колючим дротом горизонту, витоптаний плац з лініями та фанерними щитами. Це безжалісне військове протистояння кінця ХХ століття, в якому феодальний Схід, що прагнув цивілізації, зазнав від цієї цивілізації нищівний удар. У кожного, кого жорстока доля перевірила на міцність, у горах, обпалених війною, ніколи не зітреться з пам'яті день 15 лютого 1989 року, коли останній радянський солдат залишив Афганістан. За 10 років інтернаціональної допомоги в Афганістані загинуло 13839 чоловік, більше 30000 поранених та покалічених, близько 300 полонених і зниклих безвісти. Понад 140 юнаків нашого району побували у круговерті виснажливої афганської війни. Чотирьом із них не судилося повернутися до рідного дому. Про них не писали героїчних нарисів, вони залишились вірними військовій присязі, бо були переконані, що несуть визволення, захищають поневолених, виконують свій інтернаціональний обов'язок.
|
||
|
ВОНИ ОБРАЛИ ПРОФЕСІЮ ВІЙСЬКОВОГО |
||
Нам не треба війни, не треба — |
||
Багато жінок Любара воювали з ворогом. Ось окремі з них: Кузьмінська
Катерина Гордіївна. 17-літньою дівчиною пішла на фронт в перші дні
війни, брала участь в обороні Керчі, Одеси, нагороджена багатьма
орденами та медалями. 
